Тиждень.ua
Красиве життя Справжні обличчя Фотофакт Майже серйозно Малоросійство Хороші манери
13 березня, 2013   ▪   Версія для друку

«Их благородия» – ТОП-5 професійних українофобів

Серед нас є люди, які неабияк страждають від того, що змушені жити в Україні, а не в Російській імперії, що ними не править цар-самодержець, а натомість якийсь Віктор Федорович, що вулицями досі ходять недорозвинені українці, не спроможні зрозуміти, що вони насправді не самостійний народ, а відгалуження російського, які спілкуються до того ж своїм хохляцьким «нарєчьям», а не мовою великого Пушкіна.
«Их благородия» – ТОП-5 професійних українофобів

Такі страждання витримати і справді несила. А тому ці «мученики» не обмежуються лише мовчазним спогляданням цієї гидкої для них дійсності, а будь-що прагнуть її змінити, зруйнувавши вщент, щоби відтак на уламках побудувати свій прекрасний «Русскій мір».

А що старання їх не марні та працюють вони не лише за ідею, а й за щедру винагороду спонсорів, для яких побудова «Русского міра» є життєво необхідною, бо лише так вони зможуть відродити свою імперію і не зійти на пси, то боротьба ця приносить не лише моральне задоволення, а й булку з маком.

 

 

Тож у хід ідуть будь-які вишукані та не дуже методи боротьби, відточені століттями, та основним із них, як завжди, залишається найперевіреніший – брехня.

Знайомтеся:

 

Ігор Друзь, голова української філії «Народного собору», такого собі імперського всеросійського громадського руху, що ставить за мету «преобразование России на основе традиционных духовно-нравственных ценностей Русской цивилизации». Організація веде безперервну боротьбу з тими, хто «подрывает духовные и культурные основы России». Друзь також відомий як співорганізатор хресних ходів та інших акцій проти «угроз» Заходу, США, НАТО, ювенальної юстиції, ідентифікаційних кодів, автокефалії УПЦ та водночас на підтримку «Русского міра», «неделимости Святой Руси» тощо.

 

 

Ось кілька цитат із писань цього полум’яного борця:

«Формируемый ныне на Украине идеологический миф о вечно пытающемся обрести государственный суверенитет украинском народе, о его вечных «национально-вызвольных змаганнях», при которых его постоянно бьют, не имеет ничего общего с реальностью. В писаниях националистов история Украины предстает историей слабых, вечно ссорящихся между собой людишек, не способных договорится, предающих друг друга, но мечтающих все же создать как-нибудь вожделенную самостийную державу».

 

 

«Смешно, когда националисты записывают в свой уродливый пантеон славы Мазепу, наряду с Петлюрой и Бандерой. Те таки были политиками нового времени, националистами, хотя и бездарными кровавыми выскочками, но крайне глупо вписывать туда же средневекового вельможу, который сам вырыл себе яму подлыми предательскими интригами и за которым пошел мало кто даже из непосредственных подчиненных, не говоря уж о народе, ответившем Мазепе и шведам партизанской войной…»

 

Ще один «борець» Олексій Селіванов, головний отаман «Вєрного казачества». Він також є секретарем ради отаманів православного козацтва при синодальному відділі УПЦ (МП), головою ради всеукраїнської координаційної ради організацій «российских соотечественников по работе с казачьими организациями» і, що найцікавіше, секретарем координаційної ради з питань розвитку козацтва при Кабінеті Міністрів України. Його можна побачити не лише на всіх акціях, присвячених розбудові «Русского міра», але часто у складі офіційних делегацій за участі президента Януковича чи прем'єр-міністра Азарова. «Вхожий», так би мовити, у правильні кабінети.

 

 

Ось кілька міркувань Селіванова з приводу реалій, в яких йому доводиться жити:

«Будет ли большинство населения разговаривать на украинском, на русском, это уже не так важно. Главное, чтобы в сознании большинства нашего народа все еще незыблемым остается тот факт, что, несмотря на какие-то региональные различия – культурные, языковые, – русские и украинцы – это один народ».

«Легко понять, в чью дудку дудят «националисты» и «патриоты», выступающие против России и Белоруссии. Такие «националисты» не патриоты. Они наши враги. Враги своего народа и своей земли».

 

 

«Пока есть Православная Россия, народам остальных православных и славянских государств есть на кого надеяться. На Украине и в Сербии именно Путин – самый рейтинговый политик современности. Народы этих государств имеют, с кем сравнивать. Я пока не знаком с Путиным лично. Но если против него выступают западные голоса, либералы и педерасты – значит, мы за Путина!»

Отакої...

 

Політолог Ростислав Іщенко. Нині віце-президент Центру досліджень корпоративних відносин і президент Центру системного аналізу та прогнозування. Раніше працював у Міністерстві іноземних справ й Адміністрації президента України, а також був радником віце-прем’єр-міністра України. Постійний завсідник українофобських та імперських тусовок.

 

 

«Я считаю правильным и логичным вернуться в состав империи Российской, из которой мы были вырваны недавно, случайно, искусственно, и в которой мы были государствообразующим народом».

 

 

«Как я уже писал, с моей точки зрения, у Украины нет иного будущего, кроме возвращения в лоно единой Российской империи (независимо от того, как это государство будет называться и какой в нем будет строй). Но с будущим мы можем разобраться позже – сейчас важно остановить сползание Украины как пока еще независимого недогосударства в состояние анархического негосударства».

 

Особливий борець – Валерій Кауров. Скандальний голова Союзу православних громадян України. Він увійшов в історію як людина, яку облили фекаліями. В його послужному списку безліч цікавих афер і скандалів від створення фінансової піраміди до сутичок із соратниками по боротьбі.

 

 

В 2007 році Кауров нагороджений орденом РПЦ святого князя Даніїла Московського (ІІІ ступеня), а за кілька місяців більшість православних (пов'язаних із УПЦ МП) та проросійських організацій України звинуватили його в політичному та фінансовому шахрайстві. Навіть Архієрейський собор УПЦ МП прийняв спеціальну резолюцію про діяльність його громадської організації «Союз православних громадян України», де відхрестився від неї. Не витримали Каурова і Вітренко, звинувативши в брехні та розкраданні коштів. Сам Кауров на це не зважає і вдає з себе вірянина, хоча в нього це не надто виходить:

 

 

«Бог всё видит. Наверное, и сейчас, как на Ноевом ковчеге он спасает Россию – несмотря на все провокации, Россия впереди! Россия спасает своих граждан, в том числе и от грузинских еретиков, от тех, кто продал себя тысячи лет назад, назвав свои недоверования Православием».

«Вроде бы, скажут, мол, нехорошо это так. Но! Бог всё видит и Бог милосерден и всепрощающь! Но ведь нельзя же так долго и безнаказанно заигрывать с диаволом! Погибшие грузины, поляки, западные украинцы – это смертные грешники, что согрешили против Руси, а значит – против Православного Бога! Русь выживет и воспрянет, как Ноев ковчег!»

«Греко-католики и раскольники-филаретовцы используют для вербовки новых членов совмещение Христовой Истины с грязными идеями украинского национализма».

«Доколе мы с вами, братья и сестры, будем позволять измываться над собой политиканам, навязывающим нам второстепенную роль в жизни нашего Государства? Парламентские выборы 2006 года – это выбор геополитический: или мы сохраним восточнославянскую цивилизацию, стержнем которой является Святое Православие, или нас оторвут от России, окатоличит и поглотит секулярный Запад».

 

Та найцікавішим, мабуть, клієнтом є журналіст Дмитро Скворцов, оглядач українофобського тижневика «2000». Він спеціалізується на міжнаціональних та міжконфесійних відносинах у світлі «Русского міра», за що Союз православных мирян визнав його кращим світським журналістом України, що пише на релігійну тематику.

 

 

Про адекватність цього автора та його безпечність для суспільства свідчать його безсмертні творіння:

«Украинство – «галицаям»!

«Квалифицированнейший историк, работающий преимущественно с первоисточниками (что для украинской историографии нонсенс), Александр Каревин в своей книге «Русь нерусская» на неопровержимых фактах доказал, что украинский литературный язык – не просто искусственное образование, а редчайшее искусственное образование. Во-первых, создавалось оно не для объединения народа, а для его разъединения (признания «отцов» «мовы» приводятся в книге в массовом количестве). Во-вторых, и это, пожалуй, тоже уникальный случай в истории, творилось инородцами: поляками при всемерном административном содействии австрийцев (и здесь также бездна документов, начиная с 30-х гг. XIX в.). Нетрудно догадаться, что создавалась «солов'їна» для столь же искусственно выводимого особого типа народности – антирусских. Не «соловейків-розбійників», конечно, а вполне благонадёжных граждан Австрийской империи, которые во втором уже поколении стали вырезать и сдавать в первые европейские концлагеря своих же не желавших порывать духовную связь с русским миром соотечественников. Так система стала саморегулирующейся – искусственный отбор превратился в естественный: новый тип человека (назовем его украинцем) постепенно занял доминирующее положение в ареале русинского субэтноста. В 1920-х эту польско-австрийскую систему переняли большевики (если не инородцы, то безродные), внедрив уже на территории проживания малороссов и новороссов. Власти же «самостийной» Украины вообще возвели первых братоубийц в герои, и, таким образом, примеры для новых поколений «саморегуляторов».

 

 

«Ростислав Ищенко как-то сказал, что мы не должны идти ни на какие компромиссы с украинствующими – они давно уже играют на нашей половине поля, и любые – даже взаимные – уступки будут означать лишь их закрепление на нашей территории. Единственный компромисс, на который ОНИ должны пойти – откат на исходные позиции (т.е. добольшевистские – до насильственной украинизации).

Но это возможно только в случае нашего планомерного контрнаступления, одна из целей которого – русский как единственный государственный на территории современной Украины. Это главное средство восстановления исторической справедливости. И тогда уже – на линии духовного Збруча мы и начнем разговаривать с «галицаями», может быть, позволив им иметь региональную «мову» и локальную «церкву».

Мы же, стремящиеся к восстановлению Русского мира, должны осознавать, что наличие у антирусского языка государственного статуса всегда будет занозой в теле этого мира. И тем быстрее «держимова» нынешнего статуса лишится, чем быстрее к малороссам вернется осознание, что никакие они не украинцы».

 

 

P.S. В середині жовтня 2012 року в серці української столиці в готелі «Козацький» відбулись установчі збори «Кіевского русского клуба», створеного цими та схожими на них «представителями столичной русофильской интеллигенции», і це створення навіть привітали народні депутати Верховної Ради України «православні комуністи» Олег Царьов та Євген Царьков. На засіданні було схвалено маніфест, де чітко викладено основи ідеології клубу і мету його створення:

«Задача клуба – открытая популяризация русофильской идеи в столице Украины и ее регионах, и подготовка создания единого русского движения», а пріоритет «возрождение общерусского государства в форме православной империи». Непогано, чи не так. А, зважаючи на те, що підтримка «Российской Федерации как единственного на сегодня жизнеспособного государства русских является обязательной для членов клуба», хоча «клуб признаёт временный статус государства Украина», то постає логічне, аж надто логічне запитання, чим займаються за наші з вами гроші українські спецслужби, якщо ці «прєдставітєлі столічной русофільской интєлліґеєціі» досі не витурені з країни...


Матеріали за темою:

Теги
Останні публікації згорнути
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.